Щоб оповістити про своє покликання, спочатку розповім як я пізнала і відкрила Бога в своєму житті. Вихована я в не християнській родині, але мої батьки завжди вчили бути доброю, ділитися та допомагати іншим, просто кажучи вчили бути людяною. Так, як більшість людей в Україні, ходила до Церкви тільки, щоб посвяти паску. Кожні літні канікули їздила до бабусі на Хмельниччину. Одного разу бабуся мені сказала: «Бог тебе дуже любить і Він віддав за тебе своє життя». І я тоді дуже захотіла Його побачити, який це той Бог, що так мене любить. І бабуся почала мені розповідати: «Його не можна побачити, так як ти мене бачиш. Він є всюди, Він усе сотворив, Він віддав Свого улюбленого Сина, щоб ми могли жити.» Мене дуже зацікавила розповідь бабусі, бо я раніше нічого такого не чула. І тобі я вирішила піти разом з бабусею до її Бога, захотіла Його пізнати, побачити. Перший раз, коли ми йшли до Костелу, я навіть не вміла добре перехреститися і не знала жодної молитви. Для мене це залишиться таємницею, але Господь вибрав мене і влив в моє серце дар віри. Тяжко це описати, що саме сталося, просто в середині в душі загорівся якби якийсь вогонь – Божий вогонь. Бабуся потім мене навчила, як правильно перехреститися і молитися, я їй буду вдячна до кінця життя, що показала мені дорогу до Бога. Потім повернулася додому в м. Кіровоград (зараз Кропивницький) і почала там шукати Костел. Як знайшла, то попросила священника, щоб мене підготували до Першої Сповіді і Святого Причастя. Коли я перший раз прийняла Ісуса до свого серця мені було 17 років. Тато не дозволяв мені ходити до Костелу, але я мала таке велике прагнення, що не раз потайки втікала і бігла на зустріч з Ісусом, мала таке відчуття, що Хтось мене підштовхує. Не задовго до нашої парафії приїхали Сестри (зі Згромадження Сестер Св. Єлизавети Угорської, до якого я зараз належу), С. М. Вітольда і С. М. Патриція. Я була так здивована, ніколи не бачила Сестер, їхня присутність була для мене як грім з неба. Сестри мали в собі якесь світло, яке пробивалося з їхніх сердець. І якось Вони мене запросили на реколекції до Дніпродзержинська. Я мала можливість поспілкуватися з молоддю з інших парафій, з сестрами, священниками. Звичайно була Свята Меса, молитва, але не бракувало і веселого вечора. Ми грали в волейбол, але Брати Капуцини і Сестра Патриція так класно грали, що я була в шоці, що монахи та монахині також можуть веселитися – це просто супер. Думала собі, що вони тільки моляться і нічого більше, а тут таке відкриття для мене. Незабаром поїхала до Києва працювати, і там зустріла Сестер зі Згромадження Непорочного Серця Марії (Сестри Гоноратки, вони не габітові). Так собі по- тихенько думала піти до них в монастир, щоб ніхто не знав, що я сестра. І татові не треба буде нічого пояснювати. Потім зустріла одну Сестру зі Згромадження від Святого Духа. Цікавилась про їхнє життя, але відчула, що це не моє місце. Коли розмовляла з однією Сестрою і питала, як розпізнати, як дізнатися де моє місце?, вона мені сказала: «Якщо Бог тебе вибрав, тоді теж дасть необхідні ласки щоб Йому служити і підкаже місце в якому хоче Тебе бачити». Пізніше я все-таки вирішила, що піду до Сестер Гонораток. Але це були мої плани, а Господь мав Свої. За якийсь час так сталося, що я мусила повернутися до батьків (в Кіровоград) і всі мої плани рухнули. Але перебуваючи у своєму рідному місті я мала можливість більше допомагати нашим Сестрам, тоді була с. Вітольда і с. Добрава. Вони мали якусь таємничу силу, яку Бог їм давав, ніби «пахли» Богом. Мені подобався у Сестер габіт. Часто думала, щоб бути такою як наші Сестри. Відбувалася велика боротьба. Що вибрати?. Питала у Бога, молилася, сповідалася, питала поради… але рішення мала прийняти сама. Одного разу, коли ми з сестрами видали обід для бідних і сіли випити чаю, я сказала, що хочу написати до Сестер Гонораток, щоб піти до них в монастир, бо я хочу служити Господу, а мій тато мені цього не дозволить, а так ніхто не буде знати що я Сестра монахиня. А Сестра Добрава так як би мене і не чула, а просто сказала: «От якби ти прийшла до нас в монастир, то могла би допомогти багатьом потребуючим, бо маєш дуже добре серце, яке отримала від Бога.» Я тільки усміхнулася і нічого не сказала. Довго крутилися в моїй голові ці слова.

Одного разу, коли ми з подружками верталися з роботи, то зустріли п’яного безхатченка, який, просив про допомогу, а ми пройшли мимо… не допомогли і забули про цього чоловіка. І коли в неділю на Євхаристії священник прочитав Євангелія від Матея: «усе що ви зробили одному з Моїх братів найменших – ви Мені зробили» та й сказав, що в кожній людині є Ісус. Мені пригадалася історія з попереднього дня, що я не допомогла тому чоловікові, який чекав на мою допомогу, стало так соромно перед Господом і перед самою собою. І тоді я зрозуміла, що Господь є в кожній людині і почала все більше роздумувати над своїм покликанням до монашого життя.

Згодом до наших Сестер приїхала Матір Генеральна і я так в серці відчувала, що хочу з Нею порозмовляти. Хоч до тієї зустрічі весь час ще думала про Сестер Гонораток, а під час розмови з Матінкою Маргаритою, сама здивувалася, як попросило про прийняття мене до монастиря. Мені тоді стало так легко, що я стільки шукала і знайшла. Мої плани Господь перекреслив, я стала «видима», габітова Сестра, Він хотів мене власне таку для Себе.

Коли я вступила до Згромадження, то перші три роки мала формацію в Польщі, а після повернення в Україну почала служити в м. Чорноморську при парафії Матері Божої Неустанної Допомоги. В цьому рокі минає 13 років мого служіння людям в цій парафії і місцевості. Дякую Господу, за кожну людину, яку поставив на дорозі мого покликання. Я щаслива, що я є власне в нашому Згромадженні.

Вдячна Богові, що покликав мене, вдячна за всіх тих людей, які допомогли мені прийняти рішення і йти за Ісусом. Щоденно молюся за них.

С. М. Анна Вовненко (Оксана Вовненко)